Чистотіл

Ареал природного зростання чистотілу дуже великий, тому важко зустріти людину, якій невідома ця рослина. Чистотіл – частий гість присадибних ділянок, з ним доводиться вести боротьбу, як і з бур’янами. Але чистотіл не даремно виявляє таку нав’язливість, адже ця рослина — справжній природний цілитель, і її лікувальні властивості наші предки застосовували ще з незапам’ятних часів. Існує повір’я, що ластівки збирають сік чистотілу для лікування своїх пташенят.

Використання чистотілу для лікування не тільки прерогатива народної медицини — цю рослину занесено до фармакопеї більшості країн світу.

Фармакологічні властивості чистотілу

Фармакологічна дія чистотілу обумовлена наявністю специфічних алкалоїдів у складі молочного соку. На відміну від соку маку (ці рослини належать до одного сімейства), сік чистотілу забарвлений у червоно-оранжевий колір і має характерний специфічний запах, а також виражений бактерицидний фунгістатичний ефект.

Чистотіл містить кілька основних алкалоїдів, які надзвичайно важко розділити, тому вони не застосовуються окремо. Хелідонін (споріднений морфіну) і так само, як і морфін викликає пригнічення нервової системи (отруєння цим алкалоїдом призводить до паралічу нервової системи). Гомохелідонін — відноситься до групи судомних отрут і володіє сильною анестезувальною дією. Протопин — надає дію на м’язи матки, також знижує реактивність нервової системи.

В експериментах препарати чистотілу затримували розвиток ряду онкологічних пухлин.

Застосування препаратів чистотілу має місце при лікуванні багатьох проблем, пов’язаних із захворюваннями печінки і жовчного міхура, великого переліку шлунково-кишкових захворювань тощо.

Протипоказання до лікування препаратами чистотілу

Будь-які алкалоїдні препарати (чистотіл підпадає під цю категорію) мають ряд протипоказань для лікувального використання.

Чистотіл категорично не дозволяється використовувати:

• для лікування дітей;
• під час вагітності та при грудному годуванні;
• для лікування осіб з непостійним психічним станом (психічні розлади, епілепсія);
• при стенокардії та інших серйозних захворюваннях серця.

При лікуванні чистотілом слід враховувати, що:

• препарати чистотілу знижують артеріальний тиск;
• алкалоїди чистотілу діють на перистальтику кишечнику подібно опіатів, викликають запори, що може погіршити стан хворого, який страждає хронічними запорами.

Чистотіл може викликати побічні явища внаслідок подразнення слизових оболонок: нудоту, блювоту, діарею.

При передозуванні препаратами чистотілу проявляються токсичні і галюциногенні властивості його основних алкалоїдів, що може призвести до втрати свідомості, паралічу, а в особливо важких випадках — до летального результату.

Переважне використання препаратів з чистотілу

Чистотіл – чудовий лікувальний засіб за умови чіткого дотримання дозування препаратів. Лікування препаратами чистотілу повинно проводитися під наглядом лікаря — самолікування неприпустимо!

Чистотіл використовують для лікування широкого спектру захворювань.

Хвороби і проблеми шкіри. Сюди відносять папіломи (бородавки, шпори), мозолясті нарости, грибкові захворювання, в тому числі й лишаї. Чистотіл можна застосовувати у вигляді ванн, компресів і примочок для очищення шкіри від гнійних інфекцій, при появі герпетичних та інших висипань, а також вугрової висипки. Анестезувальні властивості чистотілу дозволяють його використання для знеболювання при опіках.

Використання чистотілу доречно при гіпертонії, серцевих аритміях і атеросклерозі.

Чистотіл застосовується для лікування ендокринних захворювань, зокрема діабету і хвороб щитовидних залоз.

Часто чистотіл надає допомогу при лікуванні онкологічних хвороб, а також доброякісних пухлин.

Лікувальні властивості алкалоїду чистотілу проявляються при лікуванні хвороб жіночої статевої сфери.

Трава чистотілу використовується при ураженнях печінки, нирок, шлунку, легенів, кишечнику.

Хвороби печінки і жовчного міхура — головна сфера використання препаратів чистотілу.

Рецепти народної медицини

Для виготовлення препаратів рекомендується використовувати свіжу сировину, так як при висушуванні частина корисних речовин руйнується, що знижує ефективність лікувальних властивостей рослини. Крім того, при неправильному сушінні трава чистотілу швидко пліснявіє, через що сировина стає непридатною для виготовлення ліків.

Сік чистотілу, при необхідності тривалого зберігання, консервують, додаючи 1/4 частини 40% спирту (горілки).

Для приготування відвару заливають літром води чотири столові ложки трави чистотілу і варять протягом 10 хвилин після закипання. Відвар настоюють 8 годин. Застосовують його для зовнішнього використання (ванни, примочки) при лікуванні шкірних захворювань.

Для внутрішнього вживання роблять настої. Для цього одну столову ложку трави чистотілу заливають окропом (0,5 літра), після годинного настоювання проціджують. Рекомендується приймати по 100 мілілітрів чотири рази на день. Препарат має сечогінну дію, тому його рекомендують при набряках і водянках. Також засіб допомагає при гіпертонії.

Для лікування захворювань печінки народні цілителі рекомендують заварювати одну столову ложку суміші трав (чистотіл, квіти ромашки в рівних частинах) склянкою окропу, з подальшим настоюванням протягом чотирьох годин. Ця доза для разового вживання. Рекомендується приймати двічі на день, вранці і ввечері.

Готують і мазь з чистотілу шляхом змішування свіжого соку з вазеліном у співвідношенні 1:4. Як консервант додається карболова кислота (0,25% за об’ємом) або інший антисептик.

Стародавні лікарі часто прописували чистотіл, як правило, для лікування захворювань пов’язаних з роботою печінки.

Меліса лікарська

Практично кожен з нас впевнений, що йому знайома така рослина, як меліса, і безпомилково вказує на котовник. І в цьому немає нічого дивного. Справа в тому, що меліса і котовник відносяться до одного сімейства ясноткових (губоцвіті — застаріла назва) (Lamiaceae), вони зовні дуже схожі, так що по вигляду їх розрізнити зможе тільки досвідчений садівник. Розрізнити рослини можна по насінню, правда, без лупи тут не обійтися. Насіння меліси та котовника мають характерний вигляд; у меліси (латинська назва Melissa officinalis) одна біла плямка, а у котовника (по-латині іменується Nepeta cataria) — дві, ось і весь секрет. Якщо мова йде про ароматизовані напої (чай, компот), то для цієї мети можна використовувати, як мелісу, так і котовник. Ефірне масло обох рослин практично неможливо розрізнити за запахом. Якщо ж мова йде про лікувальні властивості, то тут заміна неприпустима, так як рослини надають різну фармакологічну дію.
Ефірна олія з меліси цінується у парфумерії, медицині та кулінарії, тому культуру вирощують в спеціалізованих господарствах у промислових масштабах. Насіння меліси розноситься вітром, тому рослина дичавіє — її нерідко можна зустріти на лісових узліссях і на засмічених місцях поблизу людського житла.
Меліса досить невибаглива до умов вирощування, хоча віддає перевагу жирним ґрунтам, рясно удобреним органікою. Для задоволення потреб невеликої сім’ї, досить висадити на присадибній ділянці три-п’ять кущів меліси.
Трава меліси внесена до реєстру лікарської сировини, як й інші подібні лікарські рослини.

Заготівля лікувальної сировини

Найбільша концентрація дієвих речовин, що накопичуються в траві меліси, спостерігається в фазі цвітіння — в цей період якраз і проводять заготівлю сировини, зрізуючи стебла на деякому рівні від поверхні ґрунту. Зрізана меліса здатна швидко відростати, тому за сезон можна отримати два або три зрізи.
Сушити траву рекомендується в природних умовах (на горищах, під навісами), але також допускається і штучне сушіння, при цьому температура не повинна перевищувати 40 °C, — щоб уникнути втрату цінного ефірного масла.
Зберігають траву меліси в герметично закритій тарі або багатошарових паперових мішках, картонних коробках.

Хімічний склад

Ефірне масло меліси володіє насиченим лимонним запахом, який обумовлений наявністю цитраля і цітронеллаля. Крім названих компонентів, до складу ефірної олії входить гераніол. Концентрація ефірної олії в квітучій траві доходить до 0,4%. В траві меліси виявлено дубильні речовини (близько 5%), аскорбінова (вітамін C), урсолова, кавова і олеанолова кислоти, втім, лікувальні властивості обумовлені саме наявністю ефірної олії.

Фармакологічна дія

Ефірна олія меліси впливає на смакові й травні рецептори, сприяє посиленню діяльності ШКТ. Біологічно активні речовини ефірної олії надають седативну (заспокійливу) дію на центральну нервову систему, внаслідок чого спостерігається зниження гостроти больових відчуттів. Меліса сприятливо впливає на серцеву діяльність, купірує напади тахікардії, зменшує ритм серцевих скорочень тощо.
При прийомі препаратів на основі меліси відзначається зниження артеріального тиску (котовник діє протилежним чином, тобто, при його використанні АТ підвищується).
Чай з мелісою надає делікатну проносну дію і незначно збільшує діурез. Цей напій є непоганою профілактикою під час спалаху інфекційних захворювань верхніх дихальних шляхів.
Мелісу можна використовувати при складанні рецептур багатокомпонентних трав’яних зборів. Наприклад, при лікуванні захворювань нервової системи, меліса чудово поєднується з пустирником, валеріаною, м’ятою перцевою. Для лікування захворювань серцево-судинної системи незайвим буде до меліси додати глід і пустирник. Дезінфікувальні та антипаразитарні властивості посилюються введенням листя евкаліпта. Травматичні ушкодження шкіри рекомендується лікувати з додаванням деревію, календули.

Препарати на основі меліси

Ефірна олія меліси. Препарат промислового виготовлення можна придбати в аптечній мережі, а при бажанні – приготувати в домашніх умовах. Зрозуміло, процес отримання ефірної олії в промисловості вимагає використання спеціальної апаратури, але і в квартирі легко знайти альтернативу. За великим рахунком, для виділення ефірного масла необхідно отримати перегрітий водяний пар, який проходить через ємність з сировиною, а далі згущується в холодильнику. Для відокремлення олії можна використовувати звичайний самогонний апарат — перегінний куб, в якому над рівнем киплячої води розташовується сито (друшляк) з травою меліси. Разом з пором захоплюються частки ефірного масла, яке збирається в приймачі над водою (через більш низьку щільність). До речі, при використанні висушеної трави, вихід ефірної олії збільшується. Мелісова олія використовується для приготування різних препаратів.
Настій. Для приготування настою потрібно вода, підігріта до 60 °C; на пів-літра рідини — 8 чайних ложечок подрібненого сировини. Настоювання проводять в термосі, по часу приблизно 4 – 6 годин. Приймають по 100 мл кілька разів на день. Настій меліси рекомендується використовувати при лікуванні широкого спектру захворювань: порушення в роботі шлункове-кишкового тракту, при проблемах з нервовою системою (мігрені, безсонні, перевтомі, надмірній дратівливості і перезбудженні тощо). Зовнішньо настій меліси показаний для приборкання зубного болю (полоскання) та лікування захворювань ясен. Сировину, що залишилася після приготування лікувального настою, можна використовувати у вигляді припарок — компресів на область ударів, при радикуліті і м’язових болях.
Настій з меліси. Ефірне масло меліси добре розчиняється в спирті — ця властивість використовується при приготуванні настоянки. На одну частину меліси буде потрібно три частини горілки (спирт 40% міцності). Настоювання проводять в закритому посуді протягом чотирнадцяти днів. Приймати настоянку можна всередину для лікування всього спектру захворювань, при яких доречно вдатися до допомоги меліси. Дозування та кратність прийому підбираються індивідуально — в цьому допоможе спеціаліст — лікар або адепт народної медицини. Зовнішньо настойку рекомендується використовувати при появі шуму у вухах — закапувати по 3 – 4 краплі у кожен слуховий прохід. Як стверджують народні лікарі, в більшості випадків ефект проявляється вже через 10 – 15 хвилин, а регулярні процедури протягом одного-двох місяців допомагають назавжди позбутися від недуги.
Ванни з мелісою. Ефірна олія меліси має цілющу дію не тільки при прийомі всередину — засіб можна використовувати для приготування ванн. Лікувальні ванни з мелісою часто рекомендують приймати паралельно з внутрішнім використанням препаратів, наприклад, при лікуванні м’язових і суглобових болів, при радикуліті, нервових розладах тощо. Для ванни потрібно приготувати міцний настій трави: на один літр рідини 50-60 грамів сухої (або свіжої) сировини. Готують настій в закритому посуді (термосі). Сировину слід залити киплячою рідиною і настоювати 10 – 15 хвилин, після чого влити в теплу ванну.

Лікувальні збори з мелісою

Збір №1. Рекомендується для підняття імунітету, а також при лікуванні захворювань, пов’язаних з перенапруженням нервової системи. Склад: листя евкаліпта, квіткові кошики деревію і трава меліси (1:2:3). На склянку окропу потрібно 2 столові ложки трав’яної суміші. Настоювати від 30 до 45 хвилин. Приймати по третині склянки перед їжею.
Збір №2. Використовується при появі герпетичних висипань. До складу збору входить трава меліси і листя черемхи — по три частини, а також по одній частині ялівцевих ягід і плодів горобини. На стакан киплячої рідини — одна ложка цілющої суміші. Через 45 хвилин настоювання в закритому посуді препарат готовий до вживання. Для смаку можна підсолодити медом. Пити по одній склянці тричі на добу.
Збір №3. Засіб використовується для полегшення відходження мокротиння і купірування нападів кашлю. Збір складається з рівних кількостей м’яти, меліси, лісової суниці і шавлії — використовуються листя зазначених рослин. На півлітра окропу — одна столова ложка збору трав. Настоювати до охолодження (приблизно 40 °C). Приймають настій по 1/3 – 1/2 склянки, в залежності від стану хворого і характеру захворювання.
Збір №4. Склад підібраний з метою зниження артеріального тиску. Інгредієнти: по 3 частини трави звіробою і астрагалу; по 2 частини плодів хмелю, квіток нагідок, листків м’яти і меліси; 1 частина чебрецю. Настоюється протягом півгодини одна ложка збору у 400 мл окропу. Приймати потрібно перед їжею по половині склянки.
Збір №5. Використовується на ранніх стадіях гіпертонії. Склад: 2 частини трави деревію, по 3 частини квіток глоду і листя меліси, 4 частини пустирника серцевого. На 250 – 300 мл окропу — одна столова ложка лікувальної суміші. Настоювати протягом години. Призначається в дозі по 100 мл за півгодини перед прийомом їжі. Під час лікування рекомендують виключити з раціону харчування білкову їжу, каву, копчення і приправи, знизити до мінімуму споживання цукру і солі. Тривалість лікування може бути до одного місяця, після чого необхідно зробити десятиденну перерву.

Унікальні рецепти народної медицини

Від випадіння матки. На один літр окропу — по 2 ст. ложки квіток глухої кропиви (відома під назвою “глуха кропива”), листя меліси лікарської і трави золототисячника малого. Настоювати протягом двох годин. Весь настій необхідно розділити на рівні порції і випити протягом доби, наприклад, у 5 – 10 прийомів.
При судинних спазмах. Препарат готується з використанням вина, типу “Кагор” (“мадера”, “вермут”). Трав’яний збір готується з наступних компонентів: плоди горобини червоної, ягоди глоду, лиття меліси, трава буркуну, квітки ромашки, жасмину. Всі компоненти беруть у рівній пропорції. На півлітра вина потрібно 50 грамів трав’яної суміші. Залити сировину у скляному посуді з герметичною пробкою (можна використовувати лабораторну колбу). Витримати на киплячій водяній бані потрібно приблизно протягом півгодини. Приймають ліки по дві чайні ложки один раз в день.

Лікувальні мазі

1. Від іхтіозу. Захворювання не настільки небезпечне, скільки неприємне, особливо при локалізації на видимих місцях (обличчя, шия, руки) — шкіра нагадує риб’ячу луску. Для лікування іхтіозу народними цілителями розроблено ефективний рецепт мазі. До складу трав’яного збору входять: з однієї частини парасольок квітучого кропу, кори дуба, листя меліси, трави хвоща польового і пелюсток троянди; чотири частини квіток нагідок (календули) і п’ять частин кореня реп’яха (лопух великий). На 250 мл оливкової олії потрібно 60 грамів трав’яної суміші. Сировину залити олією в глиняному посуді і варити на малому вогні чверть години. По закінченні варіння розтопити в олії бджолиний віск (20 грамів). Змазування уражених ділянок шкіри необхідно проводити 3 – 4 рази в день. Під час лікування не зайве приймати всередину спірулін. Зрозуміло, очікувати швидкого одужання не доводиться — лікування може тривати кілька років, але позитивний результат гарантований.
2. Мазь Івана Боровка. Засіб винайшов український народний цілитель, а вона призначається для використання при лікуванні радикуліту, відкладень солей (в суглобах і хребті), м’язових болів тощо. Для приготування олійної витяжки необхідні такі компоненти: корінь оману, лопуха і хрону; трава чистотілу, звіробою, меліси, листя подорожника і евкаліпта; квітки календули, плоди ялівцю. Всі інгредієнти, що входять до складу збору, беруть в однаковій ваговій пропорції (по 5 грамів). Компоненти потрібно подрібнити за допомогою кавомолки і залити гарячим кукурудзяним маслом (температура 120 °C). Скляний посуд, в якому готується витяжка, попередньо прожарюють на піщаній бані. Настоювання проводять протягом 40 днів (температура повинна бути в межах 40 – 50 °C). По закінченні терміну настоювання масло необхідно процідити через марлевий фільтр, додати по 5 грамів прополісу і квіткового пилку (перга) і кілька крапель ментолу. Далі настоюється ще 3 тижні. Масляна витяжка, по суті, це вже лікарський препарат, який можна використовувати при лікуванні травматичних пошкоджень, грибкових і інфекційних уражень шкіри, герпетичних висипань, дерматитів, екземи тощо. Компреси з масляною витяжкою можна використовувати при варикозі, тампони – при лікуванні геморою. Щоб отримати мазь, необхідно розчинити в 100 мл скипидару 20 грамів соснової живиці, потім змішати з масляною витяжкою в рівній пропорції (1:1). Мазь наноситься на шматок марлі (бинт, полотно) і прикладається на больову область, зверху компрес закривають пергаментом і закріплюють бинтовою пов’язкою. Зазвичай, лікувальний ефект проявляється вже через півгодини. Зберігається мазь до півтора років в прохолодному місці (на нижній полиці холодильника).

Побічні ефекти і протипоказання

На просторах Інтернету іноді зустрічаються вказівки щодо протипоказань до лікування з застосуванням меліси. Як ставитися до таких застережень, кожен може вирішувати сам, але служба охорони здоров’я Німеччини (чим не авторитет) заперечує які-небудь побічні дії при лікуванні з використанням препаратів меліси, а також робить акцент на повну відсутність протипоказань.

Виноград

ВИНОГРАД
Vitis vinifera L.

Родина виноградові - Vitaceae.

Опис

Багаторічна дерев'яниста кучерява рослина з вусиками стеблевого походження і простими черговими листками із прилистками. Дрібні квітки мають зародкову чашечку і зрослий віночок, що обпадає у вигляді ковпачка. Плоди - зелені або темно-червоні ягоди. Висота 1,5-4 м.

Час цвітіння

Травень — червень.

Місцеперебування

Розводиться як культурна рослина на плантаціях, у садах. Використовується також як декоративна рослина.

Частина, що використовується

Плоди (ягоди) і листки.

Час збору

Листки збирають у травні - червні, плоди - у серпні - вересні.

Хімічний склад

Відомо кілька тисяч сортів винограду, які сильно відрізняються по хімічному складу своїх плодів. Ягоди винограду містять цукри (18—20 %), органічні кислоти (близько 2,5 %) — винну, яблучну, лимонну, бурштинову, щавлеву, мурашину, саліцилову (сліди), солі калію, кальцію, магнію і заліза та подвійні солі цих же елементів, дубильні, пектинові і барвники, кверцетин, енін, глюкозиди моно- і дідельфінідіна і вітаміни ( А—0,02—0,12 мг%, B1 -сліди, B2—0,006 мг%.С—0,43—12,3 мг%). По своєму хімічному складу виноградний сік трохи подібний з жіночим молоком.

Листки містять цукри (близько 2 %), винну, яблучну і протокатехову кислоти, дубильні речовини, інозит, кверцетин, каротен, холін, бетаїн і алоксурові основи.

Застосування

Лікувальні властивості плодів винограду були відомі ще в стародавності, але наукове використання рослини почалося в XIX столітті.

Ягоди підсилюють обмін речовин в організмі, надають сечогінну і потогінну дію, збільшують відділення слизової дихальних шляхів і полегшують відхаркування. Клінічні дослідження показали, що тривале застосування пастеризованого виноградного соку впливає на організм людини. Виноградний сік поліпшує регуляцію кровообігу, знижує кров'яний тиск, а при зниженому - підвищує, наближаючи в обох випадках до норми (проф. Н. 3. Уміков).

Виноград широко застосовують при багатьох захворюваннях: загальному занепаді сил організму і відсутності апетиту, «блідій немочі» і анемії, початкових формах туберкульозу легенів, бронхітах і плевритах, хронічних запаленнях шлунково-кишкового тракту, що супроводжуються запорами, підвищеній кислотності шлункового соку, геморої, подагрі, хворобах серця, печінки й нирок.

У народній медицині відвар сушеного винограду з невеликою кількістю цибульного соку також вживають як гарний засіб при кашлі і захриплості голосу. Ягоди приймають і при шкірних захворюваннях.

У науковій медицині виноград застосовують при зниженому харчуванні, порушенні обміну речовин, анемії, виснаженні нервової системи, нефритах, хворобах шлунково-кишкового тракту (функціональні неврози з підвищеною кислотністю), при хронічних бронхітах і як загальзміцнювальний засіб при туберкульозі. З винограду виробляють препарат натурозу, що застосовують для внутрішньовенних ін'єкцій при великих втратах крові, при колапсі і шоку.

Виноградолікування в нас широко застосовується на курортах Південного берегу Криму, де воно поєднується із кліматотерапією. Є спеціальні лікувальні сорти винограду.
Листки володіють антисептичною, протизапальною, кровоспинною і ранозаживляючою дією.
Порошок сушених листків приймають усередину (від 2 до 4 г) як кровоспинний засіб при маткових кровотечах.

Відвар і водний настій листків уживають для полоскання горла при ангіні і для обмивань при хворобах шкіри. Здрібнені листки, прикладені до гнійних ран і виразок, сприяють більш швидкому їхньому загоєнню.

Листки на Кавказі вживають у їжу.

Барвінок

БАРВІНОК МАЛИЙ
Vinca minor L.

Родина барвінкових - Apocynaceae.

Опис

Вічнозелений невеликий чагарничок з лежачими гіллястими і прямостоячими цвітущими стеблами. Листки супротивні, з короткими черешками, еліптичні, загострені, зверху блискучі, шкірясті. Квітки одиночні, досить великі (1-3 см), синьо-блакитні, з воронкоподібним віночком з п'яти зрослих пелюстків. Віночок з довгою вузькою трубкою. Тичинок п'ять, зав'язі маточки дві з одним загальним стовпчиком. Плід - дві циліндричні листівки. Висота 10-20 см. Час цвітіння. Травень. Поширення. Зустрічається в дикому виді на Україні, у Криму, на Кавказі і зрідка в південній, середній і західній смугах європейської частини РФ.

Місцеперебування

Росте по узліссях лісів, чагарниках, степових схилах, часто розводиться в садах і парках як гарна декоративна рослина.

Частина, що використовується

Трава (стебла, листки, квітки).

Час збору

Травень.

Хімічний склад

Вивчений недостатньо. Відомо, що рослина містить алкалоїди (винин, пубесцин, мінорин), які володіють гіпотензивною (знижує кров'яний тиск) дією, урсолову кислоту, рутин і інші активні речовини. Рослина сильно отруйна.

Застосування

Барвінок як лікувальний засіб застосовували ще в далекій давнині. У середні століття йому приписували чудодійну силу і вважали талісманом, що охороняє від влади диявола і злих сил.

Рослина широко вживається в народній медицині багатьох країн у якості в'язкого, кровоспинного, ранозаживляючого і «кровоочисного» засобу. Останнім часом встановлено, що екстракт рослини має здатність сильно знижувати кров'яний тиск.

Внутрішнє застосування барвінку, як сильно отруйної рослини, вимагає великої обережності.

Айва звичайна

Айва звичайна
Cydonia oblonga Mill. (Cydonia vulgaris Pers.).

Родина розові - Rosaceae.

Підродина яблуневі - Pomoideae.

Народні назви:

бодряна, бедрянка, гуна, квит, квитове дерево.

Опис

Невелике дерево з темно-сірою корою. Молоді пагони шерстисто-повстяні. Листки яйцеподібні, темно-зелені, знизу опушені. Квітки одиночні, великі, рожево-білі, з п’ятипелюстковим віночком, багатьма тичинками, однією маточкою з п'ятьма зрослими при основі стовпчиками і нижньою зав'яззю. Плоди овально-кулясті або грушоподібні, слабо ребристі, жовті, ароматні, з солодкуватою терпкою м'якоттю. Насіння червоно-коричневе. Висота 1,5-5 м.

Час цвітіння.

Травень - червень. Плоди дозрівають у вересні-листопаді.

Поширення.

Зустрічається в дикому вигляді в лісах Дагестану, Азербайджану, Грузії, Абхазії і Криму. Культивується на Кавказі, у Криму, Середній Азії і в Україні. Є багато сортів айви. Батьківщина - Персія, Греція.

Де росте?

Росте дико на рівнинах, у нижньому гірському поясі на лісових галявинах і на берегах водойм.

Частина, що використовується.

Плоди і насіння.

Час збору.

Вересень - листопад.

Хімічний склад.

Зрілі плоди містять до 10,85 % цукрів (глюкоза, фруктоза і сахароза), дубильні речовини (0,66 %), азотисті речовини, протопектини (4,7 %), яблучну, винну, лимонну кислоти, вітамін C (10-20 мг%), ефірну олію і фітонциди. У насіннях є близько 20 % слизу, що легко розбухає у воді, жирна олія (до 20 %), крохмаль, дубильні і білкові речовини і глюкозид амигдалін (0,53 %).

Застосування

Плоди володіють в'язкою, сечогінною, кровоспинною і антисептичною дією і властивістю припиняти жовчну і слизову блювоту, насіння - пом'якшувальними, обволікальними, антисептичними і протизапальними властивостями.

Як лікарський засіб айва використовувалася ще в древній медицині. У народній медицині багатьох країн відвар плодів (компот) і варені плоди широко застосовують при шлунково-кишкових захворюваннях для поліпшення діяльності травного тракту. Терті варені плоди також приймають при хворобах печінки, кровохаркання і як протирвотний засіб.

Широко застосовують і слизовий відвар насіння. Його використовують при поносах, кровохарканні, маткових кровотечах.

Зовнішньо відвар насіння вживають як примочки при очних захворюваннях, для полоскань при ангінах , для обмивань і втирань як косметичний засіб, що пом'якшує шкіру.

Бальзамін

Рід Бальзамін (Impatiens L.) нараховує понад 500 видів однорічних і багаторічних трав'янистих рослин родини бальзамінових. Він має ще кілька ніжних назв: вогник, недотрога.

Бальзаміни - одні з найбільш стародавніх кімнатних рослин, завезені в Європу в 1596 році і вже більше чотирьох сторіч ростуть на підвіконниках. А походять вони із тропічних лісів Занзібара, зустрічаються також і в Східній Індії, а деякі їхні види ростуть у Середній Азії, де з коріння дістають жовто-червону фарбу (хну). Не тільки корінь, але і листки, і квіти виділяють жовтий сік.

Бальзаміни - однолітні і багаторічні рослини. Багаторічні види в наших умовах - кімнатні рослини, а однолітні ми можемо бачити на клумбах. Стебла рослин тендітні, гладкі, соковиті, гіллясті. Листя довжиною 8-12 см, овальні або ланцетні, зубчасті, на м'ясистих черешках, зелені або пурпурно-бронзові. Цвітуть бальзаміни дуже рясно майже цілий рік, квітки без запаху. Залежно від сорту можуть бути махровими і різного відтінку, крім голубого і чисто жовтого. Після запилення квітів бальзаміну утворюються м'ясисті зелені плоди, які швидко висихають і перетворюються в коробочку. Вартує тільки злегка до неї доторкнутися, як вона лопається, вистрілює досить великим насінням і скручує свої стулки досередини, тому в «народі» його називають недотрога. Бальзамін - тендітна рослина, іноді має потребу в опорі. Дорослі рослини щорічно обрізаються, регулярно прищипують молоді рослини - це стимулює появу нових пагінців, формування гарного куща з суцвіттями.

Інтенсивна селекція дозволила вивести безліч гібридів і сортів, у тому числі багаторічних рослин, що розрізняються по висоті, забарвленню, розміру і степеню махровості квітки. Серед бальзамінів особливо відомі такі декоративні види:

Більшість сучасних гібридів виведені від бальзаміну Валера (Impatiens walleriana). Сюди відносять Бальзамін султановидний (Impatiens Sultani) із зеленими стеблами і листям, Бальзамін Полотна (Impatiens Holstii)— із зеленим, зазвичай з коричнюватим відтінком листя і червонуватими стеблами, на кінцях яких розташовані досить великі одиночні квітки. Вони можуть бути простими і махровими найрізноманітнішого забарвлення.

Новогвінейські гібриди бальзаміну (Impatiens New Guinea), що виведені від бальзаміну Хокера (Impatiens Hawkeri),мають більші квітки, що розпускаються протягом всього року. Листя від бронзового до яскраво-зеленого кольору, іноді з жовтою серединою, перевершують по розмірах листя бальзаміну Валлера.

Бальзамін ніамейський (Impatiens niamniamensis) з надзвичайними квітками у формі квасолі – довговічний колекційний екземпляр. Його забарвлення буває червоного, рожевого відтінку або двоцвітне - червоно-жовте.

Бальзамін повсюдно можна бачити на вікнах квартир, шкіл, дитячих садках і інших установ.

Догляд за Бальзаміном

Місце розташування: бальзамін невибагливий до освітлення, але для гарного цвітіння необхідно кілька годин у день яскравого світла, але від пекучих променів краще приберегти. Добре підходить східне і західне вікно. У літній період можна виносити на відкрите повітря, але варто захистити рослину від прямих сонячних променів і опадів.

Температура: оптимальна температура повітря 20-22°C, узимку не нижче 15°C. При тривалому охолодженні листя обпадає.

Полив: у весняно-літній період бальзамін поливають регулярно і рясно, узимку полив зменшують, не допускаючи пересихання земляної грудки і застою води в піддоні.

Вологість повітря: якщо температура вище 20°C, потрібно обприскувати 2 рази на день, уникаючи потрапляння води на квітки. Для підвищення вологості повітря поставте горщик з рослиною на піддон з вологим гравієм. При низькій вологості квітки обпадають.

Підгодівля: підгодовувати треба бальзамін із травня по вересень кожні 15 днів половинною дозою мінерального добрива. Варто уникати надмірного внесення азотних добрив, що може спровокувати занадто сильний ріст і загальмувати утворення квіток.

Пересадження: відразу після придбання бальзамін пересаджують у тісний горщик, так можна стимулювати цвітіння. Бальзаміни невибагливий до ґрунту. Може рости майже в будь-якій живильній і пухкій землі. Згодом бальзаміни втрачають свою декоративність, і їх варто обновляти живцюванням кожні 2 роки.

Розмноження: розмножуються бальзаміни дуже легко - насіннями або живцюванням верхівок пагонів.

Навесні і влітку зрізують стебла довжиною 8-10 см, укореняють у воді або у вологому піску. Укорінюються черешки через 14-16 днів, а через 2-3 місяці молоді рослини розцвітають.

Насіння висівають у лютому-березні в тепличках або парниках. Проростають вони протягом 3-4 тижнів при температурі 23-25°C.

Шкідники: при занадто сухому повітрі бальзамін може уражатись павутинним кліщем (у міжвузлях на стеблах з'являється павутина, листя стає млявим та обпадає). Також небезпечна попелиця та білокрилки, які поселяються цілими колоніями. Рослину протерти мильною губкою і обмити під теплим душем. При сильному ураженні рослину обприскують 0,15% розчином актеліка ( 1-2 мл на літр води).

Ахіменес

Ахіменес (Achimene) належить до сімейства геснерієві, його батьківщина тропічна частина Америки.

Це багаторічна декоративна рослина висотою 30-50 см, що гарно цвіте. Восени стебла та довгасті темно -зелені листки відмирають, але в землі зберігаються бульбини. Квіти в ахіменеса трубчасті, білого, фіолетового, блакитного, рожевого чи червоного кольорів. Цвітіння тривале - із червня по жовтень.

Догляд

Ахіменес віддає перевагу теплому, напівзатіненому місцю, але не любить потрапляння прямого сонячного проміння і перепадів температури. Ці рослини чудово виглядають у підвісних кошиках, якщо встановити поряд рослини різного окрасу. Влітку рослину виносять на повітря та розміщають у тінистих місцях.

Під час цвітіння рослину потрібно рясно поливати теплою водою та підживлювати повним комплексом мінеральних добрив кожні 14 днів, до того ж перша підгодівля здійснюється через 6 тижнів після появи пагонів.

Шкідники та хвороби

Велику шкоду рослині наносять попелиці, тріпси та кліщі. При надлишку вологи на рослині з'являється сіра гнилизна

Афеляндра

Афеляндра (лат. Aphelandra) – дуже красива рослина, що належить до родини Акантових. Родом афеляндра з тропічних регіонів Америки. Назва "афеляндра" має грецьке походження і перекладається як "aphelіs" - простий і "andros" - чоловік. Рід представлений майже 50 видами цієї рослини.

Афеляндра являє собою низькорослий кущ, на соковитих і задерев'янілих стеблах якого виростають великі листки. Завдяки їм, рослина виглядає надзвичайно ефектно – темно-зелені, глянцеві, зі срібними прожилками листки є справжньою прикрасою куща. Але цінується афеляндра в основному за своє чудесне цвітіння. Квіти афеляндри пишні, великі, яскраво забарвлені і надзвичайно гарні.

Як доглядати за афеляндрою

Красуня афеляндра - це досить складна кімнатна рослина і вимагає до себе особливої уваги та ретельного догляду. Тропічному чуду життєво необхідна підвищена вологість повітря, тому воно потребує частого обприскування. При цьому вода повинна бути теплою. Щоб збільшити вологість повітря, варто поставити горщик з афеляндрою у піддоні з вологим субстратом - галькою або керамзитом, наприклад. Для поливу використовуйте тільки кип'ячену або добре відстояну воду. Головне, щоб вона була абсолютно м'якою.

Для афеляндри необхідне гарне освітлення, але при цьому прямих сонячних променів вона не любить. Якщо рослині недостатньо світла, вона тягнеться в ріст і перестає цвісти. Восени та узимку для цієї незвичайної домашньої квітки добре б влаштувати додаткове освітлення, використовуючи, наприклад, лампу денного світла. Лампу варто поставити на висоті 70 сантиметрів над рослиною.

Восени афеляндра цвіте схожими на шишки суцвіттями, у яких згодом утворюється насіння. Якщо ви зібралися розмножувати афеляндру, то в лютому-березні насіння можна висіяти в субстрат. Кожні два тижні рослину удобрюють.

Пересаджувати афеляндру варто щорічно в місяці квітні. Земля повинна бути пухкою і складатися з наступних частин:

• листова - 4ч.;
• дернова - 1ч.;
• торф'яна -1ч.;
• пісок -1ч.

Розмножується рослина (наприкінці зими - початку весни) шляхом висівання насіння. Можливе також розмноження черешками або цільним листком.

Характерні проблеми афеляндри

Через інтенсивне пересихання коріння можуть опадати листки у зимовий час, тому ґрунт повинен бути завжди вологим. Протяги, полив прохолодною водою, а також пряме сонячне світло можуть привести до повної втрати листків. Також, якщо в приміщенні не підтримується необхідна вологість повітря, у квітки почнуть засихати кінці листків, що у свою чергу погано впливає на зовнішній вигляд рослини. Для захисту від щитівок, які висмоктують з квітки сік, листки протирають мильним розчином або ж обприскують актеліком.

Аукуба, золоте дерево

Аукуба, золоте дерево (лат.Aucuba) – це рід рослин, що належить до родини Garryaceae. Аукуба – це дуже красива рослина, яка в природних умовах може виростати до п'яти метрів. ЇЇ вирощують також у кімнатних умовах, однак росте вона в приміщеннях не так активно (в кімнаті, як правило, виростає до півтора метра). У природних умовах аукуба росте у вологих субтропічних лісах. Цвіте в лютому-березні, квітки дрібні, плоди ягодоподібні, червоні.

Аукуба японська (лат. Aucuba japonіca) - це вічнозелений чагарник. Як зрозуміло з назви, батьківщиною цієї рослин є Японія. У цього представника світу флори листки мають овальну форму і блискучо-гладку поверхню. Колір листка залежить конкретно від виду рослини, наприклад, може бути зеленуватим, в жовту цяточку або смужку. Суцвіття аукуби японської - це пухкі мітелки червоного кольору.

В аукуби китайської яскравіше виражена плямистість листків, ніж в іншого виду - аукуби японської. Ще її називають золоте дерево.

Як доглядати за аукубою?

Рослина добре росте в прохолодних умовах. Тому у приміщенні з температурою вище 19 градусів аукуба японська буде втрачати свою декоративно-естетичну привабливість: вона скине нижні листки.

Влітку горщик з рослиною виносять на свіже повітря. Взимку, зрозуміло, квітка знаходиться в кімнаті. Найбільш оптимальною для аукуби японської є температура 7-12 градусів. А ще ця рослина полюбляє обприскування, оскільки має потребу в підвищеній вологості повітря.

Удобрюють квітку з травня по серпень комплексним добривом, призначеним для листяних рослин.

Наприкінці серпня аукубу японську можна розводити живцевим методом.

Для вирощування аукуби рекомендуються наступні види ґрунтів: дернова земля, листова земля, пісок (1:1:0,5). Можливе вирощування цієї рослини і на гідропоніці.

Рослина прекрасно реагує на процедури обрізання гілок - вона стає більш пишною.

Шкідники

Основним шкідником аукуби є щитівка.
Павутинний кліщик - це перший ворог рослини, який з'являється при підвищеній сухості повітря. Через невеликий проміжок часу після атаки цього шкідника на стеблах рослини з'явиться павутина. Поступово в аукуби японської починають в'янути і опадати листки. Але перемогти кліща все-таки можна: рослину варто протерти мильним розчином і обполоскати теплою водою. Також дієвим методом є обприскування актеліком (0,5 мл на 0,5 л води).

Появі ще одних досить відомих шкідників – трипсів (тріпсів) - сприяє занадто висока температура і невідповідний відсоток вологості. На звороті листків з'являються цілі колонії трипса. Ця шкідлива істота псує вигляд рослини: листки стають коричнево-сірого кольору, блистять. Для запобігання поширення зарази квітку обприскують фітовермом або актеліком.

Аукуба як лікарська рослина

Однак золоте дерево не тільки має тільки декоративну цінність, але й є лікарською рослиною. У народній медицині Японії використовуються плоди і листки. Здрібнені листки прикладають до місць опіків, а також до різних пухлин, здрібнені плоди в пов'язках - до поверхневих ран.

Знавці народної медицини рекомендують усім завести цю корисну і гарну рослину у своєму домі.

Антуріум

Антуріум - дуже гарна вічнозелена епіфітна або напівепіфітна рослина з повітряним корінням родини ароїдних. Антуріум, або квітка фламінго, як його ще називають, можна зустріти в тропічних лісах Південної Америки. Назва сформувалася від двох латинських слів: « anthos» - квітка і «oura» -хвіст, що в перекладі означає квіткохвіст. Вишукані і оригінальні за формою та забарвленням суцвіття надають екзотичний вигляд рослині. Вони являють собою качан, оточений покривалом різного забарвлення. Суцвіття тримаються кілька тижнів, а період цвітіння цілий рік. Листки великі, серцеподібні або подовжені, широколанцетні, темно-зелені, шкірясті. На стеблах розташоване повітряне коріння.

Рід Антуріум нараховує більше 900 видів, і є найбільшим родом родини ароїдних. Це досить примхливі рослини, їх важко вирощувати в домашніх умовах, багато видів антуріуму призначені тільки для опалювальних оранжерей. Найбільш декоративними є антуріум Андре і антуріум Шерцера. Крім цих двох видів широко розповсюджені також листяно-декоративні види - антуріум величний і антуріум кришталевий. Це безстебельні або стеблеві вічнозелені рослини.

Антуріум Андре (Anthurium andraeanum). Батьківщина — Південно-Західна Колумбія, Північно-Західний Еквадор. Епіфітна рослина з повітряним корінням має стебло довжиною до 1 м. Листки шкірясті, яскраво-зелені, блискучі, овально-загострені, з глибокою стрілоподібною основою, на довгих черешках. Рослину прикрашає суцвіття-качан циліндричний, білий, кремовий або жовтуватий, 8-10 см довжиною, покривало велике, яскраво забарвлене, шкірясте серцеподібної форми. Забарвлення може бути білим, жовтогарячим, ніжнорозовим і багряно-червоним. Цвітіння триває більше місяця. Навіть у зрізаному вигляді зберігає свіжість близько 4 тижнів. При відцвітанні покривало не в'яне, а грубіє і отримує зеленувате забарвлення.

Антуріум Шерцера (Anthurium scherzerianum). Це квітчасто-декоративна рослина родом з Коста-Ріки. Епіфіт або наземна рослина з надзвичайно вкороченими, іноді підземними стеблами. Листки шкірясті, темно-зелені, матові, ланцетні або майже еліптичні, по обидва боки покриті дрібними чорними крапками. Суцвіття оформлені щільним, яскраво-червоно-жовтогарячим, еліптичним або яйцеподібним покривалом, у деяких форм покривало біле або строкате в цяточку. Качан жовтий або жовтогарячий, спірально закручений, ягоди оранжево-червоні. Другий по популярності вид роду.

Серед ряду листяно-декоративних рослин особливо виділяється Антуріум величний (Anthurium magnificum). Батьківщина - Колумбія: гірські тропічні ліси. Епіфіт або наземна рослина, схожа виглядом на антуріум кришталевий. В умовах закритих приміщень це низькоросла рослина з гарними великими темно-зеленими з оксамитовим відливом листками з білими жилками. Невибаглива в культурі.

Антуріум кришталевий (Anthurium crystallinum). Батьківщина - від Панами до Перу; гірські тропічні ліси. Епіфіт з надзвичайно коротким (іноді підземним) стеблом і ефектними темно-зеленими бархатистими листками довжиною 20-40 см, прикрашеними сріблястими жилками, із кришталевим блиском. Квітконіс довжиною до 40 см, покривало зелене або ледве пурпурне.

Догляд за рослиною

Місце розташування: яскраве розсіяне світло або півтінь, узимку необхідне рослині світло, щоб забезпечити подальше цвітіння. Найкраще підійдуть вікна західної і південно-західної експозиції. Всі види антуріуму бояться протягів.

Температура: оптимальна температура 20-25°C, узимку рослину можна перенести в більш прохолодне приміщення з температурою 16-18 °С.

Полив: кожні 3-4 дні, якщо температура вище 20°C, узимку 1 раз у тиждень. Воду використовувати теплу, вистояну протягом доби. Для антуріумів необхідний гарний дренаж, тому що вони не переносять застою води.

Вологість повітря: антуріум, як і всі ароїдні, віддає перевагу високій вологості повітря, для цього потрібно обприскувати листки вранці і ввечері, уникаючи потрапляння води на суцвіття. Для підвищення вологості повітря навколо рослини в опалювальному приміщенні, потрібно поставити горщик на підносі з вологим гравієм. Стебла рослин рекомендується обкладати сфагновими мохами або іншим гігроскопічним матеріалом, який треба регулярно обприскувати. Це підвищує вологість повітря, дає необхідну вологу повітряним корінням і стимулює їхній ріст, що звичайно в приміщенні із сухим повітрям швидко припиняється.

Підгодівля: у період росту кожні 15 днів мінеральним розчином або органічним добривом. Не підживлювати тільки що пересаджену рослину.

Пересадження: щороку навесні в земляну суміш із листяної землі, невеликої кількості дернової землі, піску і перегною. Коли основа рослини стане ширшою, ніж 25 см, пересаджуйте кожні 2 роки.

Розмноження: розмножують насінням, верхівковими і стеблевими черешками і бічними пагонами, що мають самостійні корінці. Насіння висівають при температурі 25 °C, вони проростуть через кілька місяців. Можна також зрізати верхню частину стебла з корінням, а нижню розділити на невеликі відрізки (5-10 см) і висадити в теплиці, ящик поставити під скло або поліетиленову плівку. Вкорінюються вони 2-3 тижні. Як тільки з'являться нові листки, можна розсаджувати в горщики. Розмноження стеблевими паростками проводять навесні або на початку літа.

Шкідники: уражається щитівкою, тріпсами. Плями на листках можуть бути викликані різними паразитарними грибами. Особливо небезпечні тріпси, які дуже швидко розмножуються і вимагають серйозних зусиль для їхнього знищення.

Алоє - Aloe (Червоне)

Алоє – широко відома кімнатна рослина, в усьому світі славиться своїми чудодійними лікувальними властивостями. Назва походить від арабського слова «alloeh», - що означає гірку рослину. Рід Алоє (Червоне) належить до родини асфоділових (іноді відносять до лілій) і поєднує близько 300 видів сукулентних рослин, розповсюджених у степах і саванах Африки, а також на острові Мадагаскар і Аравійському півострові.

По зовнішньому вигляді алое дуже різноманітні: в основному це багаторічні трави, але є деревоподібні, чагарникові форми і навіть ліана; зустрічаються як гігантські, так і мініатюрні види. Листки соковиті, товсті, витягнуті, в основному безчерешкові, з м'якими шипами по краях. Деякі види алоє, які не утворюють стебла, дуже нагадують хавортію, недарма їх часто плутають. У себе на батьківщині алоє цвітуть щорічно. З пазух утворюється квітконіс (довжиною до 80 см), на кінці якого червоні, жовтогарячі, жовті іноді білі квітки, зібрані в кістевидні або колосовидні суцвіття. У кімнатній культурі цвітуть надзвичайно рідко. Тривалість життя від 5 до 20 років у горщику.

Широко відомі лікарські властивості алоє:
Цілющі властивості алоє відомі з найдавніших часів і широко використовувалися єгиптянами, греками, римлянами тисячу років тому. Особливо лікувальними властивостями володіє сік алоє вери і «столітника», його застосовують при лікуванні опіків, гнійних ран і деяких інших захворювань шкіри. На рани, що гояться, накладають свіжі листя алоє зі знятою шкірочкою. Препарати зі згущеного соку (сабур) мають жовчогінну, проносну дію, поліпшують апетит і травлення, мають протимікробну і протизапальну дію. Свіжий сік алоє використовують при хронічних гастритах, при запаленні ясен.

Своїми лікувальними властивостями алоє зобов'язаний алантоїну, що втримується в його листях. Крім алантоїна, алоє містить натуральні антиоксиданти у формі вітамінів комплексу B, вітамінів C і E, а також бета-каротин, що в організмі перетворюється у вітамін A. Всі ці живильні речовини дуже важливі для здоров'я шкіри. На основі соку алоє існує багато лікарських препаратів, а також кремів, гелів, шампунів, бальзамів, які знайшли своє застосування в косметиці.

Загальнозміцнювальна настойка з листя алоє: 0,5 склянки здрібнених листків змішати з 0,75 склянки меду і настоювати в темному місці 3 дні. Потім додати до суміші 3 склянки червоного вина і настояти в темному місці протягом доби. Приймати настойку по 1 ст. л. два-три рази в день перед їжею. Обережно! Препарати алоє варто застосовувати, тільки порадившись із лікарем! Лікувальними властивостями володіє тільки Алоє вера (Aloe vera) і Алоє деревоподібне (Aloe arborescens).

Алоє деревоподібне (Aloe arborescens) – найпоширеніший вид алоє, широко відоме як лікарська рослина за назвою «столітник», листки якого застосовують при лікуванні порізів, запалень і деяких шлункових захворювань. Як лікувальний засіб його почали вживати ще далеко в минулому. Він представляє собою гіллястий чагарник, дає численні бічні пагони і добре розростається у висоту і ширину. Листки вузькі, соковиті, чергові, до 20-30 см довжиною, із шипами по краях. Росте дуже швидко, досягаючи висоти 30-100 см (у природі до 3 м).

Алоє вера (Aloe vera) -єдиний вид, що у дикому вигляді розповсюджений на Середземномор'ї. Кустовидний сукулент із безліччю пагонів і укороченим стеблом, що утворює густі групи розеток з листків. Листки соковиті, ланцетні, до 50 см довжиною, злегка рифлені, сіро-зелені, по краях зубчасті. Cиноніми: Алоє барбаденське (Aloe barbadensis), Алоє індійське (A. indica Royle). Сік алоє вери використовується в незліченній кількості косметичних препаратів і засобів для догляду за волоссям.

Алоє строкате (Aloe variegata) – невеликого розміру рослина висотою до 30 см, з дуже коротким стеблом. Листки зібрані в прикореневу розетку, розташовуються трьома щільними, спірально закрученими рядами. Вони мають трикутно-ланцетну форму, неправильної форми поперечні білі смуги, з дрібними м'якими шипами по краях (іноді без них).

Алоє остисте (Aloe aristata) – листки утворюють прикореневу розетку близько 20 см у діаметрі. Вони широко ланцетні, з білою зубчастою облямівкою по краю. Нижня поверхня листків покрита білуватими м'якими шипами. Даний вид часто плутають із хавортією.

Алоє премиле або гарне (Aloe bellatula) – короткостебельна рослина з розеткою вузьких темно-зелених листків довжиною 10-13 см, шириною 9-10 мм, покритих по обидва боки маленькими бородавками і білими плямами. Край листка із дрібними шипами. Квітконіс висотою до 60 см з квітками коралово-червоного кольору.

Алоє застрашливе або жахливе (Aloe ferox) – потужна рослина з одиночним стеблом, у природі досягає 2м у висоту, у горщику виростає до 45 см. Товсті м'ясисті листки із червонясто-коричневими шипами по всій поверхні, які роблять її бородавчастою. Доросла рослина утворює розгалужене колосовидне суцвіття із червоних квіток.

Всі культурні види цього сукулента успішно використовуються для озеленення квартир, терас, вітрин магазинів. Алоє незамінне для створення мініатюрних композицій і кам'янистих гірок.

Догляд за рослиною

Місце розташування: всі види алоє – світлолюбні рослини. Їм звичайно відводять найбільш сонячні місця на підвіконнях. Добре ростуть на Західних і Східних вікнах. Біля південного вікна, у найбільш жаркі години влітку, знадобиться притінення від прямих сонячних променів.

Температура: алоє - досить невибаглива до умов вирощування рослина. Спеціальний мікроклімат для нього створювати не потрібно. Узимку період спокою при 10-15°C, але може зимувати й при кімнатній температурі.

Полив: алоє варто поливати 1-2 рази в тиждень із весни до середини осені, даючи просохнути земляному покриву між поливами, у зимовий період поливають 1-2 рази на місяць м'якою водою. Якщо в приміщенні занадто сухе повітря, полив не зменшують, але уважно стежать за тим, щоб вода в піддоні не застоювалася.

Вологість повітря: легко переносить сухість повітря, зате необхідне свіже повітря – улітку приміщення варто провітрювати.

Підгодівля: у період активного росту із квітня по вересень варто удобрювати алоє 1 раз на місяць слабким розчином мінерального добрива або добривом для кактусів і сукулентів. Узимку, у період спокою, рослину не підживляють.

Пересадження: молоді алоє пересаджують щорічно, дорослі – через 2-3 роки по необхідності. Рекомендується земляна суміш із дернової землі, листяної землі, перегною і піску (2:1:1:1) з додаванням крихт червоної цегли і деревного вугілля. Всі види алоє також можна вирощувати на гідропоніці.

Розмноження: алоє можна розмножувати декількома способами: прикореневими пагонами, верхівковими й стеблевими черешками, а також насінням. Після того як черешки відрізані, зрізи необхідно підсушити протягом 1-2 днів і потім припудрити товченим вугіллям. Садять прикореневі пагони і черешки в субстрат з піску й торфу (1:1), заглиблюючи їх на 1 см. Черешки не обприскують, не накривають скляною банкою і досить рідко поливають. Як тільки вони вкореняться, полив збільшують. Також можна розмножувати купленим насінням у квітні при температурі 22-24°C.

Шкідники: рідко уражається хворобами і шкідниками, але іноді на алоє можуть оселитися щитівки. Позбутися від шкідників допоможе кашка часнику і мила з додаванням води, якою час від часу треба протирати листки.

Вирощування алоє - це заняття нескладне і рідко поєднане з непереборними труднощами. Досить дотримуватися загальних рекомендацій по вирощуванню сукулентних рослин, щоб успішно культивувати переважну більшість представників роду.

Алламанда

Алламанда (лат. Allamanda) – рослина, яка належить до родини барвінкові. Загалом налічується близько десяти видів алламанди. Як правило, це - ліани або вічнозелені чагарники, батьківщиною яких є американські тропічні ліси.

Яскраво-зелені подовгасті листки алламанди загострені на кінцях. Але особливу принадність і красу цій рослині надають квіти, як правило, глянсові всіх відтінків жовтого, рожевого, червоного, за формою вони нагадують маленькі грамофони. Якщо рослину правильно і вчасно обрізати, то можна домогтися тривалого і рясного цвітіння. У прохолодну погоду і восени квіти алламанди стають темнішими.

До речі, потрібно мати на увазі, що алламанда – це отруйна рослина. При потраплянні в шлунок, алламанда може спричинити розлад, а її сік подразнює шкіру. Тому цю красуню варто тримати подалі від тварин і дітей. А працювати з нею краще в рукавичках або відразу по закінченні всіх робіт добре вимити руки з милом.

Догляд за алламандою

Як і більшість тропічних рослин, алламанда росте швидко, цвіте рясно. Головне забезпечити їй гарний догляд.

Алламанді, яка росте в горщику в кімнатних умовах, потрібна опора для молодих гілок. Молоді паростки будуть закручуватися навколо опори по спіралі. Змінювати напрямок спіралі не варто, адже рослину можна дуже легко пошкодити. Пересаджувати алламанду потрібно щоосені.

В кімнатних умовах алламанда виростає за сезон на 12 сантиметрів і в підсумку може досягти декількох метрів. Варто пам'ятати, що алламанді цілком можна надати форму кучерявої ліани або куща. Все залежить від правильного формування крони.

Алламанда дуже теплолюбна, полюбляє яскраве освітлення і прекрасно переносить навіть прямі сонячні промені.

Ґрунт, в якому знаходиться рослина, потрібно добре і регулярно зволожувати. Потрібно пам'ятати, що для алламанди шкідливе як пересихання, так і перезволоження ґрунту.

Період спокою, який характеризується припиненням росту і розвитку рослини, триває з листопада по лютий. В цей час рослина вимагає помірного поливу, оптимальна температура +18С. Довге перебування в більш прохолодному приміщенні може привести до загибелі рослини. Добре реагує на обприскування.

Як правило, обрізати рослину варто відразу після цвітіння. Якщо зробити це пізніше, то рясного "урожаю" квітів не буде. Цвітуть в основному молоді гілки.

Розмножується алламанда черешками, насінням. Насіння дозріває після закінчення цвітіння. Проростає протягом 6 тижнів у вологому ґрунті в теплі.

Акаліфа

Акаліфа – вічнозелений чагарник, одна з найпопулярніших кімнатних рослин, які походять з тропіків. Дуже часто використовується друга назва цієї рослини - лисохвіст. Латинська назва рослини - Acalypha. Батьківщина цього представника родини молочайних - Полінезія, Південно-Східна Азія, Австралія та острів Фіджі.

Листки в цієї вічнозеленої рослини мають яйцеподібну форму. Квітки - дрібні і яскраві, вони дуже схожі на сережки.

Ця рослина є отруйною, тому слід бути обережним, вирощуючи її вдома, а зокрема при живцюванні або обрізанні. Після таких робіт потрібно добре вимивати руки з милом. Також акаліфу варто ставити в таких місцях, куди немає доступу дітям і тваринам.

Догляд за акаліфою

Акаліфа полюбляє світло, тепло і високу вологість повітря. Вона віддає перевагу теплому середовищу: цілий рік температура не повинна опускатися нижче 16 градусів. Ідеальне місце для такої квітки – підвіконня, яке добре освітлюється, але при цьому потрібно забезпечити невелику тінь. Акаліфа дуже боїться протягів, тому на відкрите повітря її краще не виносити.

Влітку акаліфу поливають рясно, з похолоданням частоту та інтенсивність поливу варто зменшити. До того ж рослину додатково обприскують і ставлять на піддонах зі зволоженим сфагнумом.

Удобрювати рослину можна з березня по вересень. Взимку добрива не використовують.
Розмножують Acalypha живцевим методом. Ранньою весною акуратно зрізують верхівкові черешки, після чого їх укореняють у спеціально підготовлений ґрунт (температура повинна бути не нижче 20 градусів). Потім посаджені черешки закривають склом або щільною плівкою. Як тільки черешки вкореняться, їх пересаджують у вазони. Щоб омолодити стару рослину, потрібно обрізати гілки.

Найбільш небезпечними шкідниками для акаліфи є попелиця, білокрилка і павутинний кліщ.

Як бачимо, догляд за акаліфою є достатньо простим, тому ця рослина без проблем може стати справжньою окрасою вашого підвіконня.

Азалія

Рід Азалія (Рододендрон) нараховує понад 600 видів рослин родини верескових. Рід представляють прямостоячі високі або сланкі низькорослі, листопадні і вічнозелені чагарники, що виростають у холодному і помірному поясах Північної півкулі, особливо в горах. Назва роду Рододендрон перекладається із грецької як рожеве дерево: «rhodon» - троянда, «dendron» - дерево.

У сучасній ботаніці азалією називається один підрід у роді рододендронів. Серед квіткарів прийнято називати азаліями листопадні види, а рододендронами — вічнозелені.

Азалія (Рододендрон) - це дивна по декоративності і тривалості цвітіння чагарникова рослина, яка зачаровує не тільки масою білих, рожевих, червоних, бузкових, темно-лілових і строкато окрашених квіток, але й формою пелюстків, будовою квітки. На одній рослині розцвітає незліченна кількість квіток. Під ними повністю ховаються листки. Період цвітіння азалії - більше двох місяців. Уміло підбираючи ранні-, середньо- і піноцвітучі сорти, можна домогтися їхнього цвітіння протягом шести і більше місяців.

Всіма улюблені азалії були виведені всього із двох вихідних видів: Рододендрон тупої і Рододендрон Сімса.

Рододендрон тупої (Rhododendron Obtusum). Здавна відомий у культурі в Японії (у Європу вперше був завезений в 1844 г). Це – високодекоративний вид, що має велику кількість сортів і має різновиди всіх кольорів і відтінків. Прості або махрові квітки в групах по 2-5 з'являються наприкінці зими. Під ними повністю ховаються глянсові листки до 4 см довжиною. При кімнатному утриманні рододендрон звичайно сягає у висоту 30-45 см. У продажі також можна зустріти під назвою Японська азалія.

Рододендрон Сімса (Rhododendron simsii). Батьківщина - Китай. Уперше в Європу був завезений в 1808 р. Є велика кількість сортів і гібридів, які одержали широке поширення в культурі. Узимку й навесні рослину прикрашають вдосталь простих або махрових квіток, в основному рожевого, червоного і білого кольорів. Листки вічнозелені шкірясті, зверху волокнисто-щетинисті довжиною 3-5 см. У продажі також можна зустріти за назвою Індійська азалія.

Азалія – це класична рослина для зимових садів і святкового інтер’єрного оформлення, де в осінньо-зимовий період дотримуються необхідні умови утримання. Звичайно в кімнатних умовах зберегти рослину після цвітіння не вдається, тому краще купувати густу компактну рослину з маленькими легкими листками, поки воно покрито лише масою бутонів і має лише кілька розкритих квіток. З належним доглядом Рододендрон буде цвісти кілька наступних років.

Догляд за азалією

Місце розташування: азалії вимагають узимку світлого приміщення, а влітку - відкритого повітря. Від прямих сонячних променів необхідно притіняти. Вирощувати рекомендується на південних, південно-західних і південно-східних вікнах.

Температура: азалії не переносять високої температури, утримують їх у прохолодних умовах, оптимальна температура 14-17°C. Узимку добре себе почуває навіть при більш низьких температурах(8-10°C).

Полив: найбільш небезпечним для азалії є пересушування земляної грудки. Поливати треба рясно, для цього кілька разів у тиждень горщик поміщають у ємність із водою до повного насичення, зайву воду злити з піддона. Воду використовувати невапняну, вистояну протягом доби. При недостатньому поливі листки обпадають.

Вологість повітря: у весняний і літній періоди азалію необхідно часто обприскувати, уникаючи попадання води на квітки. Горщик поставити на піддон з вологим гравієм.

Підгодівля: з кінця лютого по першу декаду серпня азалію варто підгодовувати розчином мінеральних добрив через кожні 15 днів. У період бутонізації бажано дворазово підгодувати рослину розчином суперфосфату (з розрахунку 15 г на 10 л води).

Пересадження: молоді рослини необхідно пересаджувати щорічно, а більш старі – через кожні 2-3 роки в спеціальні низькі і широкі горщики. Вирощувати азалію треба у хвойній або торф'яній землі.

Догляд після закінчення цвітіння: переносять у прохолодне приміщення, продовжують поливати. З настанням тепла азалію виносять на балкон, веранду, у сад. Ранньою осінню переносять у прохолодне приміщення. Коли квітки розпустяться, переносять на постійне місце.

Розмноження: азалія розмножується насіннями й стеблевими черешками, а насіннями вкрай рідко. Насіння дуже дрібне і вирощувати з нього сіянці справа клопітка.

Шкідники: уражається павутинним кліщем, азаліевою міллю.